Відділ освіти, молоді та спорту Любешівської Районної Державної Адміністрації

З історії Любешівщини

Згідно зі старовинними переказами, засновником першого поселення на території теперішнього Любешова був мисливець на ім’я Любаш, який жив у XV ст. Любаш був слугою шляхтича Верлі, який жив у Турівському князівстві і добре знався із польським князем Сапегою, за сина якого хотів віддати свою доньку Ядвігу. Ядвіга, незважаючи на волю батьків, покохала мисливця Любаша, тому їм довелось втекти далеко від дому та оселитися на березі невеликої річки, оточеної лісами і болотами.

Перша писемна згадка про Любешів від 18 вересня 1484 року (на цей час Любешів перебував під владою Великого Литовського князівства) знаходиться в документі (російською мовою) «Декрет о разделе имений Ольбяза, Любешова, Бискупича и Росного с селами между М. Доркгевичем и Я. Довойновичем». Цей документ знаходиться в Литовській метриці і зберігається в Москві у Центральному державному архіві стародавніх актів (фонд 389, Литовська метрика, опис 1, книга 4, аркуш 1333). Він опублікований у «Русской исторической библиотеке» (том 27, Санкт-Петербург, 1910 рік, 391-392 сторінки). Вказаний документ стверджує, що Любешів набагато старіший, оскільки в 1484 році він уже був, розвивався і навіть через суд ділили його навколишні маєтки. Однак, на жаль, більш ранньої згадки про нього ще не знайдено.

У цьому ж музеї у фонді 389 зберігаються ще два стародавні документи (також російською мовою), де згадується Любешів і навколишні населені пункти. Перший — під 1516 роком: Постановления по жалобам княгини Петрухны Глинской и ее сестры Варвары Станкович на их зятя Юрия Рачка, судью Бельского, уклонявшегося от раздела Любешова и других имений, оставшихся после их матери. Другий — під 9 січня 1519 року: Решение по жалобам королевского маршалка и секретаря Н.М. Рачковича, в том числе на князя Януша Козечича об имении Ольбяз.

У 1547 році Любешів переходить у володіння графа Лева Оброзцова. У подальшому, після підписання Люблінської унії 1569 року, Любешів разом з навколишніми землями перейшов у володіння Польщі.

У 1653 році Любешів був спалений вщент татарами. Але поселення поступово відроджувалося. Наприкінці XVII століття, у 1684 році, литовський маршал Ян Кароль Дольський заснував у Любешові монастир отців піарів, який згодом, 2 січня 1926 року, було передано Ордену капуцинів. У 1693 році хазяїн Любешова Ян Кароль Дольський виклопотав для села статус містечка.

При монастирі орденом піарів було засновано колегіум, який у добу Просвітництва набув слави одного з найкращих європейських колегіумів. У Любешові здобували освіту чимало визначних діячів культури і науки України та Польщі, а протягом 1753 - 1758 років у школі при монастирі навчався національний герой польського народу Тадеуш Костюшко. Середньовічний римо-католицький орден в історії українського шкільництва має важливе значення. Тим паче, що й зараз педагоги-піяри реалізують своє вчення у десятках країн, серед яких Іспанія, Польща, Італія, Франція, Австрія, Чехія, Японія, США, Канада, а також майже всі країни Південної Америки. На жаль, діяльність піярів в Україні після закриття у 1939 році останньої школи – Любешівського колегіуму, припинилась. Засновником ордену піярів є іспанський священик Хосе де Каласанц. Його педагогічній діяльності присвячена багата література латинською, італійською, іспанською та іншими мовами, на жаль, невідома педагогам в Україні. Учителями піярів були Галілео Галілей і Томмазо Кампанелла, які переслідувались неапольською інквізицією.

Піяри не тільки відкрили в усьому світі, на противагу діючому шкільництву, безплатні школи для дітей, але й здемократизували освіту. У тогочасній школі могли навчатися діти багатих батьків, бо за науку треба було платити. Діти убогих батьків таким чином були позбавлені можливості вчитися.

У Любешівському колегіумі садили поруч на лави дітей шляхти і простолюду, католиків біля православних, протестантів біля євреїв. У ньому не було дискримінації ні етнічної, ні станової, ні релігійної. Польські та українські науковці не знайшли в архівах жодного документа, який би засвідчив випадок дискримінації українських чи єврейських дітей у піярських школах тогочасної Речі Посполитої, до якої входила Західна Україна, що особливо виділяє цю унікальну систему шкільництва, яка немало постраждала від переслідувань інквізиції та утисків єзуїтів. Зараз школи піярів продовжують роботу у багатьох країнах світу, у тому числі і в сусідній Польщі.

На превеликий жаль, у радянську добу у Любешові було зруйновано костел піярів. Мало що нагадує і славу колегіуму європейського значення. Ні унікальної наукової бібліотеки, ні лабораторій колегіуму, ні прекрасного ботанічного саду. В уцілілому приміщенні славетного навчального закладу розмістились друкарня, редакція газети та відділ освіти і науки.

У 1756 році власником Любешова став Ян Антоній Чернецький, який зі своєю дружиною Феліцианною склав пожертвування на осередок капуцинів у Любешові. Пропозицію прийняли. 5 травня того ж року до Любешова прибули перші капуцини. Єпископ луцький Антоній Еразм Воллович видав Litterae Cridae, а 15 серпня 1756 р. освятив наріжний камінь під будівництво храму і монастиря, яке розпочалось у 1761 році. Та коли будівництво майже закінчували, у 1774 році, помирає його засновник – Ян Антоній Чернецький. Будівництво припинилося на довгі роки. Закінчили будувати кляштор ксьондзів-капуцинів аж у 1786 році. Того самого року єпископ Ян Хризостом Каховський освятив храм св.Франциска з Асізі. У 1788 році було затверджено монастир.

За другим поділом Речі Посполитої в 1793 році Любешів увійшов до Мінської губернії в складі Пінського повіту і був центром Любешівської гміни. Наприкінці XVIII століття внаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) всі землі Західної України та Західної Білорусії увійшли до складу Російської імперії.

У 1817 році любешівський осередок капуцинів згорів. Майже все було знищено вогнем, тому капуцини покинули свій притулок. У 1828 році Франциск Владислав Чернецький, син засновника, просив настоятелів руської провінції направити декількох монахів, які б зайнялися відбудовою храму і монастиря. Спочатку рада провінції відмовила з огляду на те, що майже весь монастир згорів. Однак наступного року пропозицію було прийнято і призначено отця Яна Канта настоятелем і відповідальним за відбудову святині й монастиря. У 1832 році царський уряд зліквідував монастирі капуцинів у Любешові. Невідомо, чи до цього будівництво було вже закінчено. Але під час І світової Війни німецькі солдати підірвали південне крило монастиря.

2 січня 1926 року ординарій пінської єпархії єпископ Зиґмунд Лозинський віддав капуцинам рештки давнього осередку в Любешові. Через два роки було прийнято рішення відбудувати монастир. У 1931 році генерал Ордену о. Мельхіор звернувся до комісара провінціального варшавського комісаріату отця Даніеля з проханням утворити капуцинський осередок східного обряду. На цю роль ідеально підходив монастир у Любешові, на Поліссі. 25 квітня 1933 року отець Мельхіор повідомив отця Даніеля про прийняття Орденом Східної Місії.

Першим настоятелем місії в Любешові було призначено отця Кирила Фермонта, з Голландії. За короткий період голландські капуцини слов'янського обряду відбудували храм і монастир. 30 квітня 1935 року в Любешові було зареєстровано монастир, а 7 вересня цього ж року єпископ Миколай Чернецький освятив святиню св. Франциска з Асізі. Проте з приходом радянської влади у 1939 році капуцини залишили осередок.

Перша спроба проголошення у Любешові Радянської влади мала місце ще у 1920 році, але ця спроба виявилась невдалою, так як була придушена польськими легіонерами, і в 1921 році земля Любешівщини вкотре перейшла під владу Речі Посполитої.

У 1936 році в школах навчалися виключно польською мовою, але за українськими програмами.  Школу  відвідували діти  в основному після закінчення осінніх польових робіт всю зиму. На навчання приймали всіх дітей віком до 14 років. Початкова освіта була обов'язковою, хоча багаті могли відкупитися. Дисципліна у закладі - сувора, з правом фізичного покарання. Слід сказати, що карали тільки за невивчений урок чи порушення дисципліни.

Обов'язковим було вивчення Закону Божого два уроки на тиждень, який викладався місцевим священиком українською мовою. Перед Паскою всі учні обов'язково сповідалися.

Навчали в школі каліграфії, читанню, математиці, письму, а з четвертого класу діти вивчали природу, географію, історію польської держави. Співи проводилися під супровід скрипки, якою володів майже кожен вчитель.

Для кожної дитини був на парті спеціальний отвір, куди вчитель вранці наливав чорнило. Біля вчительського столу стояла дошка, пофарбована чорним кольором, на якій учні писали крейдою. Урок тривав цілу годину. Всі вчителі були поляки за національністю, навчання велося польською мовою. Учнів, навіть на перерві, заставляли розмовляти польською.

Вчителі жили непогано: крім школи, нічим не займалися, господарства ніякого не вели. Практично, кожна вчительська сім’я наймала служницю, продукти купувалися тільки в окремих визнаних господарок. І в селі вважалося великою честю щось продати вчителю. Заробітна плата педагогів сягала 90-100 злотих (для порівняння: корова тоді коштувала 80-90 злотих).

З приходом Радянської влади навчання не припинилося, але вже проходило українською мовою. Крім того, цей рік був роком заснування 4 шкіл району: Любешівської, Гірківської, Мукошинської та Щитинської.

Любешів разом із рештою земель Західної України увійшов до складу УРСР 30 вересня 1939 року. А 18 січня 1940 року указом Президії Верховної Ради УРСР було створено Любешівський район у складі Волинської області, центром якого став Любешів.

29 червня 1941 року, вже через тиждень після початку Великої Вітчизняної війни, Любешів був захоплений німецькими військами. Окупація тривала до 5 березня 1944 року. Протягом всього часу окупації на території Любешівського району активно діяли партизанські загони та сили ОУН-УПА. Деякий час партизанам Чернігівсько-Волинського партизанського з’єднання вдавалося навіть утримувати на території Любешова радянську владу, незважаючи на те, що тривала окупація навколишніх районів німецькими військами.

У 1946 році підручників майже не було. Для письма використовували газети, паперові мішки. Чорнило варили з ягід чорниці, бруньок вільхи та осокори.

1948 рік. Ось окремі спогади вчительки Корець Анастасії Марківни, яка працювала в селі Хоцунь: «Навчання проводили у 2 зміни. Вечірнє навчання закінчувалось о 12 год. ночі. Я мала 4 клас. Учнів було багато - 52, та ще й різного віку».

У 1952 році навчання було платним. 300 крб. за рік потрібно було заплатити батькам за навчання своєї дитини.

Йшли роки, десятиліття. Життя не стояло на місці. Замість старих шкіл виростали новобудови. На сьогоднішній день практично кожне село нашого району має школу із світлими, просторими кабінетами, комп'ютерною технікою, відповідною навчально-матеріальною базою.

Вчителі жили непогано: крім школи, нічим не займалися, господарства ніякого не вели. Практично, кожна вчительська сім’я наймала служницю, продукти купувалися тільки в окремих визнаних господарок. І в селі вважалося великою честю щось продати вчителю. Заробітна плата педагогів сягала 90-100 злотих (для порівняння: корова тоді коштувала 80-90 злотих).